Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.
“Якщо” Редьярда Кіплінга, переклад Василя Стуса
У вас зʼявлялась колись думка, що ви запізно народилися? Що ви пропустили всі найцікавіші події української історії, весь двіж? Що революції дісталися вашим батькам, а розвали великих імперій дідусям і бабусям? Що нам не випаде шансу на таке масштабне життя?
Вік-Мик так думав. Давно правда. В дитинстві він любив пригоди й історію і страшно переживав, що найкрутіші пригоди в історії вже сталися. Вже не побудеш лицарем, який захищає честь свого дому, партизаном УПА, який переховується у криївках, чи дисидентом, який створює Гельсінські спілки. Вік-Мик (як і я, і ви) навіть уявити собі не міг, які великі історичні події його чекають.
У липні 2023 році Вік-Мик під час служби десь на межі Донецької та Запорізької областей отримав складне поранення стегна через скид дрона. Нога потребувала кропіткої реабілітації та сміливих спеціалістів.
“Я дуже вдячний спільноті. Вдячний, що в мене є пластова спільнота, яка розширюється на інші організації, на інших людей. Це величезне дерево з величезною кроною. Навіть, коли ви не знайомі чи не проживали спільного досвіду, у вас є точки дотику.
Коли я знайшов лікаря, який мав ідею, що робити з моєю ногою, постало питання: приватна клініка в Австрії, яка не приймає вояк, і МОЗ, які не можуть профінансувати моє лікування, мені не прийшли ще державні виплати, і не вдалося знайти фонд, який би допоміг. Я роблю пост, який за чотири дні збирає більше ніж 1,5 мільйона. Чого достатньо і на операцію, і на реабілітацію. Гортаю список в монобанку і розумію, що більшість цих людей я особисто знаю. Так працює сила спільноти.
У мене залишилися кошти зі збору на реабілітацію, в яких уже немає потреби. Хочеться, щоб гроші працювали — рятували життя іншим. І оскільки більшість грошей були від людей з пластової спільноти, а хотів, щоб вони у спільноту і повернулися. Саме на медичні цілі.”
Хочеться, щоб гроші працювали — рятували життя іншим.
До дня першої пластової присяги Фонд 1991 з Віктором-Миколою та Львівською Станицею Пласту збирає 1,7 мільйона гривень на кейсевак для подруги-пластунки з ССО.
12 квітня 1912 року складено першу пластову Присягу обіцянку бути вірним Богові й Україні, помагати іншим, Жити за Пластовим законом і слухатись пластового проводу. Сьогодні багато пластунів, дотримуючись своїх обітниць, вступають до війська та активно займаються волонтерством задля пришвидшення перемоги. Цей збір — можливість бути вірними своїй пластовій обітниці: відкрити банку або задонатити для тих, хто зараз на фронті.
Дорога до Присяги
До Пласту Віктора-Миколу ніхто не приводив, він сам знайшов. Шукав чогось поза школою, бо в школі не дуже вписувався. Шукав де приткнутися. І туристичний гурток, бойовий гопак. Був маленьким хлопчиком 11 років, який хотів пригод. І від сестер двоюрідних зі Львова дізнався про Пласт:
“Час мого юнакування — це час коли у Луцьку червоно-чорні прапори, гасло “Слава Україні” були маргіналізованими. Відповідно, коли ти ішов містом в однострої, то ти або піонер, або гітлерʼюгенд. Про Пласт знали дуже мало. Я пишався своїм одностроєм, я пишався своєю приналежністю до Пласту. Тому я завжди їздив на сходини в однострої, проводячи такі піар-акції.
Пласт — це велика гра. Мені подобається ця фраза, бо вона відповідає моєму життю та сприйняттю: по-перше, гра — пригода, по-друге, наявність правил. В моєму Пласті ніколи не було нав’язування цінностей: націоналізму, патріотизму чи здорового способу життя. Воно все складалося органічно: маленька станиця, але хороші виховники.
Я не знаю наскільки для мене це було усвідомлено, коли я складав присягу. Напевно недостатньо. Для мене було важливіше стати учасником. Мені був цікавий елемент пригоди. Але цінність присяги як присяги прийшла до мене набагато пізніше.
Але цінність присяги як присяги прийшла до мене набагато пізніше.
Містичність моменту. Тяглість. Долученість до спільноти. Глибоке усвідомлення. Є традиції, які просто виправдовують щось. Стається провтик, ти його закриваєш і називаєш це традицією. Хтось сидить і вигадує собі традиції. А є щось, що трапилось органічно, і воно наповнюється змістом, глибиною через свою тяглість.
Складання присяги — не простий церемоніал, це щось більше. Гарний церемоніал дає тобі відчуття значущості. Коли ти не просто підписуєш папірець: так я згоден. А поговорюєш це вголосдля себе, перед Богом та пластовим товариством, а вони потведжують це співаючи пластовий обіт на твою честь. Це створює цінність.
Перед присягою важливо проговорити її з юнаком, чи готовий він її складати. Це має бути глибока розмова про готовність. У мене цього не було. І в багатьох такого немає. Тебе рандомно витягають під час якогось алярму. і це прикольно коли це сюрприз, неймовірна атмосфера. Але цей момент сприйняття має бути проговорений. Бо складно відмовитись від присяги, коли тебе вже викликали перед усіма.
Я люблю спостерігати момент присяги. Епічність цього моменту. Сама присяга та пластовий обіт, який співається далі. Це найбільш потужна пластова пісня для мене. Контексти, які там закладені. І сама мелодія мене завжди до мурах проймає, коли я її чую.
Мені подобається один з таких базових концептів консерватизму: ми бачимо так далеко тому, що ми карлики, які сидять на плечах велетнів. Власне, велетні — це історія, й тяглість та цінності Пласту. Лише опираючись на них — ми бачимо далеко. Ми можемо адаптовувати, підкориговувати все під сучасність, але не завалювати цих велетнів, ці основні стовпи.
Ми бачимо так далеко тому, що ми карлики, які сидять на плечах велетнів. Власне, велетні — це історія й тяглість Пласту.
Формування особистості не іде з чогось конкретного. Воно іде з маленьких дрібниць. В мене не було якогось чіткого наставництва. Цінності ішли з усіх сторін. Це життя в природі, пригода теренівки, відчуття повстанського духу, стрілецькі пісні, історії, військові вишколи. І загальний контекст, чим була тоді Україна Януковича і нонконформізм до цього. Підліткове бажання виділитись. Андеграундне культурне середовище і фестивалі. Ти все більше і більше дізнаєшся про деталі історії. Воно потрішки накопичується, і так ти формуєш свої ідеї, свої погляди на життя.
Для мене Пласт зажди був про свій розвиток. Часто йому закидають політичність або навпаки аполітичність. Але пласт це про спільноту, молодь, виховання та самовиховання. А є місця, де ти можеш себе зреалізовувати, наприклад, в політичній діяльності. Це про різні контексти. Пласт не можна притягувати до політичних контекстів. Пластунів — потрібно, а Пласт — ні.
Активні громадяни мають до цього долучатися. Мета Пласту — це виховання доброго громадянина. Добрий громадянин не може бути байдужим, він має щось робити: чи робити бізнес, чи жити активним громадським життям. Але робити це як індивід. Пласт вищий за базові ідеології, правих-лівих, він є світоглядним.
Прикладом виховання в Пласті я сприймаю свій гурток (ми називалися Великі Шишки). Всі, хто були в гуртку, чи навіть не дійшли до старшопластунства, пішли воювати у 2014 і зараз воюють. Мені дуже сумно, коли хтось не дотримується засадничих цінностей. Ухиляються, живуть у контексті російської культури. Це для мене максимально неприйнятні історії.”
Прикладом виховання в Пласті я сприймаю свій гурток. Всі, хто були в гуртку, чи навіть не дійшли до старшопластунства, пішли воювати у 2014 і зараз воюють.
Творити історії
Вік-Мик прийшов до нас на зустріч у капелюсі й елегантній зеленій жилетці. Якби він не був таким високим та взутим, можна було б назвати його гобітом. Але якщо вже уявляти його у світі Толкіна, то серед всіх міфічних персонажів Вік-Мик найбільше дунадан — людина шляхетного духу та тіла. На запитання “Як ти опинився на Майдані в сімнадцять?” він відповість питанням “А як там можна було не опинитись?”.
В коловоротах Великої війни, ми забуваємо якими ми були до 2014 року. Що в наших класах висіли портрети януковича й табачника, а підручники брехали нам про нашу історію. Вік-Мик з того покоління українців, які стали повнолітніми та дорослими з Революцією Гідності, а виростали у протесті до проросійської влади. До того, як вони змогли взяти зброю до рук, інструменти спротиву були найрізноманітнішими: “Якось ми робили акцію-перфоманс проти януковича. Я грав яйце, яке в нього кидали”.
Вік-Мик навчався на політології у Луцьку: “Студентом я був поганим, бо почалася революція і війна. Чого я ішов на політологію? Тому що мені була цікава громадська активність, історія. І пропускати всі історичні моменти? Щоб що? Я міг вивчати історію, а міг її творити.” Сесії він складав спочатку поміж поїздками в Київ, а потім між службою у війську. А поміж служби у війську навчався в УАЛі й зʼїздив до Антарктиди: “Одного дня мені дзвонить друг-пластун, ветеран, і каже: Вітя-Коль, а ти хоч в Антарктиду? Я відповідаю: Так, звичайно. Що треба?”
Студентом я був поганим, бо почалася революція і війна. Чого я ішов на політологію? Тому що мені була цікава громадська активність, історія. І пропускати всі історичні моменти? Щоб що? Я міг вивчати історію, а міг її творити.
Вперше Вік-Мик вирушив на фронт на початку червня 2014 року. Тоді він намагався потрапити в Азов. Три місяці він просидів на мобілізаційній базі. Після чого повернувся додому і почав шукати якийсь інший підрозділ.
“Приходить лист на пошту: “Скоб, друже! Ти воюєш зараз? Де ти зараз, що ти зараз? Чув про пластовий батальйон?“. Так я дізнався про свій підрозділ Гарпун, він не був пластовим, там просто було багато пластунів.”
У Гарпуні Вік-Мик служив до 2015 року, потім стажувався у Госпітальєрах у 2018, а восени 2021, коли почали говорити про велику війну з росією, доєднувався до 1 ОШР ДУК.
“24 лютого я був на пластовому таборі. Зранку комендант табору розбудив мене зі словами: «В-К, вставай, почалася війна». Я спочатку подумав, що він жартує. Була 5:40 ранку і ми мусили вирішити, що робити із 40 дітьми з табору.”
Коли дітей евакуювали, і Вік-Мик почав думати куди їхати далі, то зрозумів що до Авдіївки, де були Вовки, він не доїде.
“Я уявляв собі це як АТО, але в більших масштабах. Я не уявляв собі ракети, які літають по всій країні. Про війну я думав, як про щось фронтове. Я не очікував прориву на Київ чи наступу білорусів. Я звʼязався зі своїм підрозділом, де передали слова Да Вінчі: “Волиняки, сидіть на місці й чекайте білорусів, не спішіть до нас”.
Але ми поїхали на Київ. Мене покликали з Гарпуна, мого старого підрозділу. Ми приїхали туди такою гайдамацькою тусовкою і, трошки подвіжувавши нелегалами, нам запропонували оформитись у ЗСУ.
Власне, коли я був на цій базі, приїхала група львівʼян з Шолтисом, і він сказав мені: “О, Курка якраз теж має сюди приїхати”. З Куркою ми ще разом були у Гарпуні, до того перетинатися на Майдані у 15 сотні й в Азові. Курка добре вмів шукати можливості проскакувати всюди, такий Лис Микита. Приїжджає Курка і каже, що має приїхати Гармаш. Я його не знав, лише чув про нього. Там ми з ним познайомилися. А потім приїхав Лозинський і ми пішли в його апартаменти пити каву і митись. Це був перший тиждень повномасштабки.
Це типова історія про спільноту. Світ дуже тісний, а ви дуже великі. Коли ти приїжджаєш до своїх, то очевидно, що там будеш ще більше людей зустрічати.
Це типова історія про спільноту. Світ дуже тісний, а ви дуже великі.
Ми, атошні ветерани, чекали на це. Ми розуміли, що буде велика війна. Цей момент настав і нам стало простіше. Бо ти вже не думаєш, як вибудовувати своє життя, якщо станеться якесь “якщо”. Це “якщо” настало. Ми жили в категорії, коли в тебе є план Б, але немає плану А. Ми знали, що робити, коли буде повномасштабка, але не знали, що робити, коли повномасштабки нема. Як жити життя, як будувати сімʼю, якщо ти розумієш, що буде більша війна.
Ми розуміли, що буде велика війна. Цей момент настав і нам стало простіше. Бо ти вже не думаєш, як вибудовувати своє життя, якщо станеться якесь “якщо”. Це “якщо” настало.
Але повномасштабка прийшла різко, все було так інтенсивно. Але там ти всюди перетинаєшся зі своїми. Ти заїжджаєш на позиції десь на Херсонщині бачиш знайомого. Вертаєшся назад — зустрічаєш знайомого. Ця спільнота — вона дуже тісна. Вона вас зводить. У волонтерському житті, на фронті, у громадському секторі.”
На сумці Віктора-Миколи поряд іграшковим пінгвіном, пластовою лілейкою, тризубом, змією медиків, вовком ССО та коником 73 центру МЦСпО прикріплений значок миру: “Мир не можливий лиш з самого бажання миру. Так ти стаєш жертвою. Справжній миротворець має воювати”.
Розмовляла та записувала Іра Дідич
Фотографувала Оля Шахник
