Богдану Федорченку — 26 років. До повномасштабки він учився в університеті, працював маркетологом, займався карате і бігом, був учасником історичного гуртка, де обговорювали теми, як от Третій Хрестовий Похід.
Увечері 23 лютого 2022 року Богдан приїхав до команди добробату. Всю ніч сварилися, чи почнеться. Богдан з друзями почав у добробаті «Реванш», потім у листопаді 2022 року підписав контракт з Силами оборони. Чотири роки хлопець був у мінометній групі, а зараз працює на дронах.
Для проєкту «Молодість на війні» Богдан ділиться фотографіями з навчань та служби, думками про молодість, війну міномети й поезією, яку вперше вдалося написати весною 2026 року.
«Молодість на війні» — це проєкт про плівкові фото і роздуми військових про досвід молодості, яку вони проводять на війні.
«Околиці Покровська, 2024 рік. Ми тоді працювали на мінометах. На той момент перебували на Покровському напрямку другий місяць. У нас були короткі ротації. Там, де я стою, був ставок. Відпрацювала російська артилерія, повалив густий дим, і я побіг по фотик».
Де ти шукаєш натхнення, мотивацію, бажання, жагу? Що тебе тримає?
Натхнення це штука примхлива, часто це про людей поруч, іноді про роботу. Буває, я прокидаюсь і відчуваю, як мене тягне до фотоапарата. Він ледве не промовляє: «Твій кадр чекає, мусиш його зробити». І я вирушаю назустріч пригоді, фіксуючи на плівку особливі для мене моменти. Я би сказав, що абсолютна більшість моїх фотографій спонтанні. Вони не заплановані, не виставлені. Я не розкладаю красивенько шмотки і не кажу побратиму «ну, сідай». Фоткав спонтанно, бо у мене завжди під рукою фотік.
Покровський район, весна чи літо — вже не пам’ятаю. Тоді ми дуже тяжко відпрацювали, було насичене чергування. Близько тижня сиділи на позиціях і поверталися страшенно виснажені. Не могли виїхати, бо в небі було дуже багато дронів. Я сидів у машині й подумав, що дуже гарно падає світло — треба фотографувати. Хоч ми й були настільки замучені, що взагалі нічого не хотілося. Все одно почав ритися в рюкзаку. Стою на колінах, дістаю кофту, викидаю її та інші речі. Пацани кажуть: «Блін, у тебе там якийсь снікерс завалявся, так?». А я: «Набагато краще, ніж снікерс», — і дістаю фотик. А вони: «Ой, бля*ь, опять за своє.»
Про що ти думаєш, коли робиш ці фото на плівку?
Хочеться показати, чим ми живемо, як минає наша молодість. Хочу зловити різноманітні емоції і побут своїх побратимів. Люблю, коли хлопці тішаться новим знімкам.
Костянтинівка, теж два роки тому. Ми тоді перед виїздом на роботу обслуговували міномет. Того ж вечора двоє хлопців, які сидять навприсядки, привезли нам на позицію все обладнання, яке ми перед тим обслужили й поскладали. Це фото зроблено за добу до роботи на позиції.
Які люди довкола тебе? Що ти до них відчуваєш?
Я оточений найкращими людьми у світі! Але люблю їх, коли їх в міру. Кожен і кожна по-своєму унікальні і відкривають для мене дружбу наново щоразу.
Відчуваю вдячність за підтримку, за те, що дають можливість вчитись у них. Словами, більше думками, дякую їм за те, які вони є, яким я можу бути з ними, розкриватись і розвиватись.
Сумщина, 2023 рік. Нас тоді доєднали до контрдиверсійних заходів і ми працювали з прикордонниками. Приїхали в район, їздили, налагоджували комунікацію із суміжними підрозділами. Це було потрібно, аби ми могли спокійно заїхати, розкластися, підготувати міномет до роботи, відпрацювати, згорнутися й повернутися назад. Тут стоїть автобус суміжників, сідає сонце, видно шматок автомобіля, на якому ми пересувалися, і французький причіпний міномет на колесах.
Покровський район, листопад–грудень 2025 року. Ми вже працювали на дронах і шукали позицію, щоб виставити свій засіб. На фото — мій побратим. Йому було впадло нести FPV-дрон у руках.
Околиці Бахмутуа, населений пункт Калинівка. Весна 2023-го. Це наша перша робота з французьким мінометом.
Робота з мінометом — це наука і мистецтво водночас. Відстань до ворога визначається дальністю роботи зброї — може бути від 1,5 до 8 км. Це вимагає розуміння саме твого міномета, бо розрахунок місця влучання програмою не може бути точним без урахування особливостей зброї, погоди та інших чинників
Це фото зробив хтось із побратимів. Мені тоді тільки подарували камеру — це була моя перша плівка на ній. Того дня приїхали суміжники, на місці було багато людей, і я ходив і питав, хто вміє добре фотографувати на плівку, щоб зробити цей портрет.
Коли, на твою думку, почалася твоя молодість і, як ти думаєш, доки вона триватиме?
Маю переконання, що це про внутрішнє відчуття. Поки кров «бурлить», доти і буду молодий: хоч у 26, хоч у 76. У мене забурлило приблизно у підлітковому віці, але поки що, по відчуттях, рік був починаючи з повномасштабного вторгнення.
Київщина 2024 рік. У нас були спільні навчання зі штурмовими підрозділами. Ми різними маршрутами пройшли близько п’ятнадцяти кілометрів і мали зайняти точку, де потенційно могли облаштувати мінометну позицію. Ми мали навчитися відбивати напад на позицію. Зараз людей стає дедалі менше, і може бути так, що перед твоєю позицією на карті позначено ще кілька спостережних пунктів, а фактично їх уже немає. І ти не застрахований від того, що до тебе хто прийде «в гості».
Це — Котлине. Нам тоді казали: «Парні, спокійно виставляйтеся, перед вами друга лінія оборони, там усе чітко». Ми попрацювали десь п’ять днів, потім провели внутрішню ротацію — заїхав інший екіпаж. А вже на третій день їм повідомили, що там бачили ворожу піхоту, тож треба бути уважними.
Що відрізняє твоє покоління від інших? Або чим ви такі самі, як попередники та наступники?
Глобально я не відчуваю різниці між поколіннями. Але вірю, що наше і наступні покоління будуть відповідальнішими, сміливішими. Думаю, ми однакові у своєму романтизмі, бажанні кращого майбутнього для себе і близьких. Хочеться часом простого людського, але серце просить пригод і авантюр.
Полігон у Київській області, літо 2023 року. Ми пристрілювали міномети, відпрацьовували технологію роботи. А це — машина наших медиків, стара американська.
Автостанція на в’їзді в Торецьк. На фоні — терикони.
Покровськ, листопад–грудень. Та сама позиція, що й на першому фото, де дим за ставком. Засипаний снігом сад у дворі будинку.
Як ти справляєшся з жахливим і красивим у житті?
По-різному, все залежить від ситуації і мого стану. Звертаюся в молитві до Бога — з проханням і вдячністю — надихаюся людьминавколо або сам себе підштовхую через відчуття відповідальності за групу, у якій працюю наразі.
Харківщина. Ми їхали зі складу польовою дорогою. Я сфотографував це, бо коли ми тільки приїхали в район перед російським наступом, там узагалі нічого не було підготовлено. А коли почалася активна фаза, такими темпами почали виставляти «зуби».
Полігон. Нас підвозили з точки на точку на пікапі. Місця всім не вистачило, а пікап був відкритий, тому ми просто сіли на задню платформу.
У нас тоді був такий настрій, що ми багато жартували, і я вирішив це зловити. Фотик був у мене в бічній кишені штанів, тож я одразу його дістав і почав фотографувати. Це ніч, десь третя чи четверта година, може, шоста ранку.
Що будеш розповідати своїм внукам?
Планую розповідати трешові історії, щоб дітвора бігла до батьків зі словами: «Дід Богдан знову не п’є свої таблетки».
Це межа Харківської та Луганської областей. Ймовірно, червень 2024 року. Ми поїхали працювати з однією з штурмових бригад. Я тоді ходив окопною лінією і побачив це місце.
Як тобі писалися вірші?
Обидва вірші написав на початку березня під час бойового завдання. Не міг заснути всю ніч і вирішив уперше спробувати щось написати. Раніше о не виходило, а тут нещодавно почитав Ольжича, Антоновича — і якось пішло. У той період було дуже велике психологічне навантаження, і для мене це стало віддушиною — інструментом, щоб зняти пар і переключити свою увагу на щось хороше.
Над історією працювали:
Фото і розповіді — Богдан Федорченко
Розмовляла та писала — Оля Шахник
Редагувала — Іра Дідич
Коректувала — Ірина Кравець
Координувала — Марина Перцович
